We're accustomed to glamour in London SE26: Kelly Brook and Jason Statham used to live above the dentist. But when Anouska Hempel's heels hit the cracked cement of the parking space outside my flat, it's hard not to think of those Picture Post photographs of royalty visiting bombed-out families during the second world war. Her mission in my modest tract of suburbia is, however, about more than offering sympathy. Hempel—the woman who invented the boutique hotel before it bore any such proprietary name—has come to give me information for which, judging by the spreads in interiors magazines and anxious postings on online DIY forums, half the property-owners in the Western world seem desperate: how to give an ordinary home the look and the vibe of a five-star, £750-a-night hotel suite. To Hempelise, in this case, a modest conversion flat formed from the middle slice of a three-storey Victorian semi.
"You could do it," she says, casting an eye around my kitchen. "Anyone could do it. Absolutely no reason why not. But there has to be continuity between the rooms. A single idea must be followed through." She looks out wistfully over the fire escape. "And you'd have to buy the house next door, of course." That's a joke. I think.
...
It's worth pausing, though, to consider the oddness of this impulse. The hotel room is an amnesiac space. We would be troubled if it bore any sign of a previous occupant, particularly as many of us go to hotels in order to do things we would not do at home. We expect a hotel room to be cleaned as thoroughly as if a corpse had just been hauled from the bed. (In some cases, this will actually have happened.) The domestic interior embodies the opposite idea: it is a repository of memories. The story of its inhabitants ought to be there in the photos on the mantelpiece, the pictures on the wall, the books on the shelves. If hotel rooms were people, they would be smiling lobotomy patients or plausible psychopaths. | В лондонських кварталах SE26 ми всі звикли до гламуру: це ж тут, зовсім поруч, живуть Келлі Брук та Джейсон Стетгем. Але коли підбори Ануски Гемпель зацокотіли по розтрісканому бетону паркувального майданчика під моїм вікном, я не міг не згадати ті світлини з Пікчер Пост, де королівська особа відвідує родини, постраждалі від бомбування під час другої світової війни. Проте її місія в моєму скромному куточку передмістя - це щось трохи вагоміше, ніж вияв співчуття. Гемпель - та сама жінка, що винайшла готель-бутік, коли він ще й назви такої власницької не мав, - прийшла до мене, щоб поділитись інформацією, за яку, судячи з публікацій у журналах, присвячених інтер'єрам, та схвильованих постів на онлайнових форумах "Зроби сам", половина власників у західному світі готові душу покласти: як звичайнісінькому будинкові надати звабу п'ятизіркового готельного люксу по 750 фунтів за ніч. Як гемпелізувати, кажучи про мій випадок, скромну перебудовану квартиру, що займає середній поверх половини вікторіанської триповерхівки. - Ви могли б це зробити, - сказала вона, окинувши оком мою кухню. - Та й кожен міг би. Ніяких протипоказань не існує. Але між кімнатами має бути єдність. Червоною ниткою повинна скрізь проступати загальна ідея. - Вона замислено подивилася крізь пожежну драбину. - І, звичайно, треба буде прикупити сусідній будинок. Це в неї такі жарти. Так я собі подумав. ... Але тут варто зупинитись, аби трохи осмислити цей несподіваний і дивний задум. Кімната в готелі - це територія забуття. Нам буде не по собі, якщо в ній залишиться бодай який слід попереднього мешканця; і ми зазвичай знімаємо готель заради того, чого ніколи не робимо вдома. Ми хочемо, щоб готельна кімната була прибрана так ретельно, ніби з ліжка щойно забрали труп (а що, таке іноді й справді трапляється). Домашній же інтер'єр втілює протилежну ідею: це сховище спогадів. Тут має жити історія його мешканців, утілена в світлини над каміном, картини на стінах, книги на поличках. А готельні кімнати, коли б вони були людьми, мусили б посміхатись, як пацієнти після лоботомії або природні психопати. |