We're accustomed to glamour in London SE26: Kelly Brook and Jason Statham used to live above the dentist. But when Anouska Hempel's heels hit the cracked cement of the parking space outside my flat, it's hard not to think of those Picture Post photographs of royalty visiting bombed-out families during the second world war. Her mission in my modest tract of suburbia is, however, about more than offering sympathy. Hempel—the woman who invented the boutique hotel before it bore any such proprietary name—has come to give me information for which, judging by the spreads in interiors magazines and anxious postings on online DIY forums, half the property-owners in the Western world seem desperate: how to give an ordinary home the look and the vibe of a five-star, £750-a-night hotel suite. To Hempelise, in this case, a modest conversion flat formed from the middle slice of a three-storey Victorian semi.
"You could do it," she says, casting an eye around my kitchen. "Anyone could do it. Absolutely no reason why not. But there has to be continuity between the rooms. A single idea must be followed through." She looks out wistfully over the fire escape. "And you'd have to buy the house next door, of course." That's a joke. I think.
...
It's worth pausing, though, to consider the oddness of this impulse. The hotel room is an amnesiac space. We would be troubled if it bore any sign of a previous occupant, particularly as many of us go to hotels in order to do things we would not do at home. We expect a hotel room to be cleaned as thoroughly as if a corpse had just been hauled from the bed. (In some cases, this will actually have happened.) The domestic interior embodies the opposite idea: it is a repository of memories. The story of its inhabitants ought to be there in the photos on the mantelpiece, the pictures on the wall, the books on the shelves. If hotel rooms were people, they would be smiling lobotomy patients or plausible psychopaths. | Нам, мешканцям південно-східної окраїни Лондону, до гламуру не звикати — колись бо Келлі Брук та Джейсон Стетхем жили саме тут, у нашому районі SE24, поверхом вище від стоматолога. Утім, коли потрісканого цементу на парковці позад будинку, де я мешкаю, торкнулися підбори Анушки Гемпел, епізод надто вже нагадував фотографії з газети Picture Post часів Другої світової — ті самі, де королівські особи відвідували родини, що через бомбардування залишилися без даху над головою. Проте, на кілька моїх квадратних метрів в кінці міста вона прибула не для того, щоб висловити співчуття. Пані Гемпел — жінка, котра збудувала «бутік-готель» перш ніж хтось встиг навіть здогадатися зареєструвати цю фразу як торговий знак, — приїхала до мене, щоб дещо розповісти. За це «дещо», якщо зважати на публікації у журналах про інтер’єри та на пости на форумах любителів самостійно декорувати власне житло (котрі мають величезну цікавість до Анушки), віддали б душу половина власників будинків та квартир Західної цивілізації. А все тому, що йдеться про мистецтво надати звичайній домівці того лоску, яким вирізняються номери-«люкс» п’ятизіркових готелів вартістю 750 фунтів за ніч. У моєму ж випадку це означало, що один з найвідоміших у світі дизайнерів приїхав перетворити інтер’єр мого скромного житла на другому поверсі будинку, за часів королеви Вікторії спроектованого на двох власників, на розкішні апартаменти. «Ви цілком можете це зробити, — зауважує вона, розглядаючись у моїй кухні. — Будь хто може. Не бачу жодних завад. Однак кімнати треба якось об’єднати — за допомогою якоїсь одної ідеї». Далі, задумливо споглянувши на чорний хід, пані Гемпел додає: «І ще Вам треба буде придбати сусідський будинок». Жартує — розважаю я собі. ... Наразі, однак, варто зупинитися та обміркувати дивність такого бажання. Номер у готелі є простором без пам’яті. Бо залишись у ньому хоча б однісінький слід попереднього мешканця — особливо з огляду на те, що для багатьох готелі є місцем, де роблять речі, що на них дома не наважуються, — нам би це було не до вподоби. Готельний номер має апріорі прибиратися так, начебто з нього винесли померлого (у деяких випадках, до речі, так воно й буває). Домашній інтер’єр, навпаки, втілює в собі іншу ідею: він є місцем, де збираються спогади. Домівка повинна відбивати історію життя своїх мешканців — у фотографіях на каміні, на стінах, у книгах на полицях. А готельні номери, якби були людьми, то радше були б вічно посміхливими пацієнтами після лоботомії або психопатами за маскою штучної добропристойності.
|